Україна – це країна з багатою історією, культурою та традиціями. Її народ відомий своєю стійкістю, хоробрістю та волелюбністю. Сучасні вірші, що представлені в цій збірці, присвячені нашій чудовій країні, її мальовничій природі, багатій культурі та стійкому духу її народу, який виборює своє право на свободу у кровопролитній війні.
1.
***
Я так свій край люблю несамовито
Я так свій край люблю несамовито –
Сади квітучі, вишиті луги,
Де кольорів весною, мов налито,
В цвіту черемхи сквери й береги.
Зіллюсь з красою Божою медово
В єдине ціле зграйно-молоде…
Заграють скрипалі вгорі казково,
І щастя в душу квітом упаде.
Я буду пить красу травневопінну,
Вдихать повітря чисте й неземне.
Нехай любов глибока і нетлінна
До скону літ не зраджує мене…
2.
Батьківщина
Наша незалежна, рідна Батьківщина,
Вільна і єдина, велика Україна,
Ти в нас одна, люба матінко наша,
Наймиліша серцю, найкрасивіша, найкраща!
Тисячі віршів присвячені тобі,
Найродючішій в світі нашій рідній землі,
Хай береже тебе Бог, й кожен з нас,
Молиться за тебе увесь час.
Бо все життя тебе б’ють за те, що ти непокірна,
Ти ж не ділишся навпіл, ти неділима!
Завжди обираєш шлях правди й свободи,
Наша сильна держава, ти непоборна!
Інга Квітка
3.
Моя країна – Україна
Моя країна – ненька Україна!
Ці вимовляю з гордістю слова!
Тут світ чарує пісня солов’їна,
Господар землі густо засіва.
Моя країна – батьківщина жита.
А отже, жити нам у ній віки.
Тільки б навчитись цій землі служити –
Як їй служили славні козаки.
Моя країна сильна і багата –
Це зрозуміли Раша, світ і Бог.
Ми навчимося й правдоньку кувати,
Розбудимо у дітях ту любов,
Що всіх вестиме на борню за волю,
Що, як вода, потрібна для життя.
Й здобудемо для себе гідну долю,
Не буде де «російського сміття»!
Ганна Верес-Демиденко
4.
Край веселковий
Там, де жита половіють
Й соняхи морем цвітуть,
Верби, мов люди, сивіють,
Дивлячись в воду святу.
Дивно шумлять осокори,
Що до небес піднялись,
Кримські й Карпатськії гори
Колють замріяну вись.
То все – моя Україна,
Рідна до болю земля,
Мова її солов’їна
Гріє і кличе здаля.
То все – мій край веселковий,
Дише Дніпра водограй,
Щедрий, багатий казково,
Небом опущений рай!
Там, де цвітуть синьо-синьо
Небо, волошки й льони,
Квітнуть сліди там лосині,
Сонцю дзеркалять лини.
В білім садів шумовинні
Хорами бджоли гудуть,
Звуки трембіт з верховини
В світ Україну ведуть.
Ганна Верес-Демиденко
5.
Марія Чайківчанка
Роцвіло моє село на карті України
Роцвіло моє село на карті України,
як вишитий рушник на долонях Дністра –
тут безкраї поля, ліс, гаї і небо синє,
із гір тече річка, і біля ставу – верба.
Село моє – пречиста водице із джерела …
ти піснею мені зцілюєш душу і тіло.
O біла чайк,о зоре світанкова, золота!
Із чужих світів додому несеш на крилах!
Село моє – мій тихий раю на березі Дністра,
ти маниш, мене у трави духмяні в Діброву…
O матінко земле, красуне мила, чарівна!
До ніг тобі поклоняюсь за твою ласкаву мову!
Скажи, як тебе не любити, мій краю дорогий,
у якому народилась, пройшли найкращі роки?
І тут кожен клаптик землі – родючий і святий,
Із далеких країв зустрічають столітні дуби.
Будую до тебе мости і прославляю твоє ім’я,
де біля хати цвітуть розкішні яблуневі сади…
Тут щебече, витьохкує соловейко і радіє душа,
і заколисують, у казкових снах зоряні вечори…
Село моє, до тебе птахом злітаю на крилах…
Тут за княжою горою розквітають рожеві мрії,
колиско моя, рідна земле, матінко чорнобрива!
Дякую за щедре добро, що у святості даєш надію!
6.
Милі спогади
Хата українська – радості квітник.
Спогад той дитячий із душі не зник.
Піч – святиня наша, хати обреріг,
Для діток ще й теплий, затишний нічліг.
Образи у хаті в рушниках висять,
В миснику рядками тарілки стоять…
Стіл посеред хати й лави круг стола,
Щоб збиралась дружно в свята вся рідня.
Випікала бабця золоті хліби,
Борщ смачний й пахучий, диво-деруни…
Пиріжки солодкі-дітям до смаку!
Бігали купатись влітку у ставку…
Пахло зілля в хаті, квіти на вікні…
Мило й гарно було, затишно мені.
Та дитинства казка ще і досі в снах,
Бабусина ласка в дорогих очах…
На подвір’ї мальви пишно так цвіли,
З споришу стежинки у садок вели…
Мов зелене море, розлігся город,
По дорозі пильній в церкву йшов народ…
За селом в долині пасли ми гусей,
Ігри різні були для сільських дітей:
У квача ганяли, в жмурки – залюбки,
А дівчатка плели барвисті вінки…
Сонячне дитинство – спогадів каскад,
Бабусина хата і вишневий сад…
Мила дивоказка, ніжна й чарівна,
Радості і щастя золота струна !
Тетяна Лесьєва-Лесь
7.
Львів
Знов поспішаю, немов на побачення
З гордими левами міста старого.
Скільки вже вивчено, скільки побачено –
Завжди очікую чогось нового.
Леви спокійно сидять біля Ратуші,
Вулиця Княжа вогні запалила,
Замок Високий історію згадує
В древньому місті князя Данила.
Запах кав’ярень п’янить ароматами,
Магія вулиць з сторожами-левами.
Галицьке місто чарує дівчатами,
В Стрийському парку – розкішними кленами.
Дзенькіт трамваїв старою бруківкою,
Вуйки статечні, пані гонорові –
Леви примружили очі довірливо
В гарному місті, у древньому Львові.
Море легенд, надзвичайні атракції,
Танці на вулицях… Новобудови…
Море туристів. Автентика, грація…
Леви стоять, як сторожа, у Львові…
Леся Гук
8.
***
Мій дім – це мій край на ім’я Україна
В мурахи – мурашник, у сонечка – небо,
У крапельки – хмара, у білки – дупло.
Нора чи гніздечко… Та кожному треба,
Щоб в рідній домівці затишно було.
Усі в цьому світі тримаються хати,
В якій народився, де гріє любов,
Що щедро посіяли батько і мати,
Де квітне стежина, якою пішов.
Тому навесні повертається пташка
Із теплого вирію в рідні краї.
Тому і ведмідь, і маленька комашка
Так ревно боронять кордони свої.
Мій дім – моя міць, оберіг і родина,
Мені наймиліша моя сторона.
Мій дім – це мій край на ім’я Україна.
Вона в моїм серці назавше одна.
Наталя Карпенко
9.
Ти є сам собі країна
На твоїх джінсах американський прапор,
На твоїй майці – канадське кленове листя.
У твоїх очах видно тільки одне питання,
Хто менi скаже – чому я тут народився.
Не твоя вина – шо ти батька свого син,
А твоя біда – не вміти бути ним.
Не стидайся – то твоя земля,
Не стидайся – то Україна.
Добре там є, де нас нема,
Стань для батька нормальним сином.
Ти знову купиш струйові німецькі шузи,
Твої вуха давно вже звикли до чужої музики.
На твоїх губах застигла гримаса болі,
Чому я тут ше – я хочу давно на волю!
Не твоя вина – шо ти батька свого син
А твоя біда – не вміти бути ним
Не стидайся – то твоя земля,
Не стидайся – то Україна.
Добре там є, де нас нема,
Стань для батька нормальним сином.
Не стидайся – то твоя земля,
Не стидайся – то Україна.
Добре там є, де нас нема,
Стань для батька нормальним сином.
Не стидайся – то твоя земля,
Не стидайся – то Україна.
Добре там є, де нас нема,
Стань для батька нормальним сином.
Не стидайся – то твоя земля,
Не стидайся своєї країни.
Добре там є, де нас нема…
Андрій Кузьменко
Сучасні вірші про війну
10.
***
Отже, “стояти до смерті”
означає інколи саме це –
бути заживо порізаним на шматки.
Але як воно і чому, коли саме ти –
втілення лютої смерті
у світових новинах, клапоть шкіри
на канцелярському ножі,
між сторінками конвенцій,
конденсований біль, від якого
кишки чужі скручуються у вузол,
гарячі твіти, відео 18+,
розпластане, знерухомлене тіло,
чийого лиця не видно,
що від певної миті видає лише
тваринний хрип, розлюднюється;
нічне жахіття вцілілих, блювотні судоми,
дражливий контент.
Але також і ти –
різкий здивований крик народженого,
біг у високій прохолодній траві,
материн сміх,
ангіна, шкільні прогули,
жінка, з якою вперше кінчаєш,
жінка, яка від тебе вагітніє,
високе липневе небо,
гостра пам’ять про домашнє
ранкове світло,
прихована чоловіча беззахисність –
шкарубкі воєнні рукостискання,
жарти, вдалі та несмішні,
щось точне і невимовне
про любов,
алкоголь по вистудженому горлу,
спільна честь погибати.
Ім’я, обличчя.
Як воно – знати, що десь існують
вечори мерехтливого світла,
човни з нагрітими палубами,
сміх і цілунки,
діти хлюпочуться на мілководді,
десь наче зовсім поруч,
на іншому березі
калабані крові.
Затягніть міцніше на чорній плоті країни
турнікет кордону, крововтрата стає критичною.
Кожне скаже: він – це я.
І жодне не уявлятиме, як це насправді.
Як стиснуті зуби кришаться,
як згасає свідомість.
Ніхто не приходить сюди цілим,
аби бути розтятим.
Доброго ранку, зажерливий господи різанини,
годівниче песиголовців,
я шматками рушив до тебе.
Але ось ім’я. Розкажи тепер, спробуй,
у чому моя історія.
11.
***
Чекають вечора люди, схожі на равликів,
так гірко сплять на вокзалах, так глибоко.
Ламана лінія кордону, мов соснова гілка.
Дорога важка, коли несеш на спині свій дім і своє минуле.
Вперті равлики беззахисної Європи.
Жінки, що залишили вдома чисту постільну білизну.
Діти, що не відпускають материнську руку,
як прищеплені до яблуні гілки не відпускають теплий стовбур.
Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії,
дотиків радості, променів, що пробивають темряву.
Що ти візьмеш, малий равлику, вибираючись із згорілого дому?
Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся.
Упокорений час шаленців і втікачів.
Запекла віра тих, хто зійшов на вокзалі вигнання.
Завжди пам’ятати розташування меблів у батьківському домі.
Ховати в кишені ключі, як засушену квітку.
Ось ця дорога – нині позначена безголоссям,
ночівлі ці – подорожні, поміж дощем і тишею.
Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки,
ви – позбавлені дому, проте не позбавлені серця.
Сергій Жадан
12.
***
цинічний жарт
а чи нічний приліт
не надірвати б руки і живіт
у цих широтах
чи у тих ше ротах
трьохсотим раді
бо таки живі
легким здається –
полежать в траві
і встануть потім
ще встигнеш наздогнати,
їдь, давай, і дякуй,
що перепустка не в рай,
ще там без тебе
всіх заганяє дощ
у бліндажі,
хтось заховає цигарки чужі –
не пропадати ж
хоч сам не курить
хоч нема кому
їх докурити, втупившись в пітьму
такої ночі і такої,
сука, дати
Галина Крук
13.
***
Вікторія Амеліна
А чому ви схожі на них?
Може, ви брати?
Ні, наші руки спліталися
не в обіймах, а у бою
Наша кров мішалася із землею
з якої вони збирали наш урожай
Наші очі сльозилися
і ставали кригою
за воротами теплих міст
із яких нас гнано
Наша мова згоряла заживо
скрикнувши на Майдані
І ми підбирали іншу
наче чужу рушницю
І вивчили з книг тюремників
ходи тюремного лабіринту
Наша мати кляла нас
щоб схожі були на вбивць
не на батька вбитого
Аби згинули не на бійні
а у бою
Коли наш бій починається
Не запитуйте краще
Чому ми схожі на тих
хто так давно нас убиває
Галина Крук
14.
(сон)
вони лежали у ліжку, накрившись по самі плечі.
сміялися. рахували прожилки світла
між сціпленими пальцями.
говорили про тихі, абсолютно буденні речі.
кохалися, але не називали себе коханцями.
згадували злющу сусідку, тітку Настурцію,
яка до них раз по раз із позастіння стукала.
грозилась, що візьме
і якось відправить їх обох в Турцію,
і може, нарешті, виспиться.
“Туреччину, бабцю!” – вони, регочучи, їй відгукували.
і далі кохались. уперто, погідно, ласкаво.
і ковдра дихала понад ними
на всі можливі й не дуже для ковдри способи дихання.
і ніч стояла, серпнева і до невпізнаваності нелюдима.
поправляла небесному Оріонові пояса
і псів його вірних розпачливо гласькала.
з вікон пахло розімлілими перцями, прянощами,
оцтовим маринадом і,
якщо дуже добре принюхатись,
матіолою.
він брав зі столика китицю виноградову
і котив її тілом ягоди, і ловив губами –
липкими від солоду і безборонно голими.
а потім..
на цьому вона, як завжди, прокинулась.
сиділа і слухала біль свій, як платівку,
таку знайому і таку, господи добрий,
таку безконечно чорну.
в кутку кімнати тріпотіла крихітна лампочка
і світився жовто-блакитний прапор
на порожні плечах
продірявленої осколками
форми.
Катерина Міхаліцина
15.
***
Літо не відчувається. Відчувається війна.
Відчувається лють. Відчувається милосердя.
Відчувається смерть тих, хто уже не відчує смерті.
Не відчувається ні хріна.
Літо не відчувається. Відчувається лютий.
Дитячі голоси зливаються у рожевий шум.
Голос не відчувається. Щоб почути себе – пишу.
Відчувається вибух. Розбігаються люди.
Не діють сльози. Не працюють амулети.
Небо не відчувається. Висить без сенсу.
На ньому єдина хмарка, що затуляє сонце.
І та – від збитої ракети.
Павло Коробчук
16.
***
Богородице, радуюся,
Коли живі, засмаглі як чорти
і шлють смішні селфі.
Завмираю, коли ідуть,
Іконічно красиві,
Залишають свої
Рентгенівські погляди
На миготливих екранах.
Ти помітила, Діво,
Дивацтва нашої мови.
Між словами завмерти і вмерти
Інколи відстань у мить,
Інколи – у століття.
Скільки нам років, Маріє,
Скільки віків?
Що зламало наш час?
Він якось дивно іде
Між розтяжками.
Марʼяна Савка
17.
***
І приходять вірші й стають на порозі, як діти.
Просять хліба. І просять вивести їх на світло.
Ось розсипані крихти. Що маю вам, діти, дати?
День за днем до нуля прямують, немов солдати.
Витягаю з горла зіржавіле вістря мови.
Чим ділитися? Різати свою литку знов?
Ні запхати у піч, ні лишити напризволяще.
Лиш приймати в обійми окате таке нещастя.
Цілувати в чола, як тих, що лягли зарано,
наче зерна у землю, не зорану тракторами,
з ошалілими вирвами, що кричать у простір.
Годі їсти просити, ставайте уже дорослими.
Нам ще довго іти по тунелю хребтами колій.
Що за світло? Горить колосся на видноколі.
Юлія Мусаковська
18.
***
пам’ять стає сухою як трава в саду літа
(повітряна тривога в більшості областей україни)
я провертаю ключ у поламаному замку
і двері в минуле зачиняються
простір десь там на сході всередині мене
заростає бур’яном небезпеки десь тут і ніде
провалитися в терикон – улюблена лякалка з дитинства
(увага всі в укриття)
що ви зараз відчуваєте
питають чи не в кожному інтерв’ю
кригу krieg
розочкою донбасу порізане горло
скло вкраденої молодості в руках і ногах
ці красиві метафори – криве дзеркало літератури
я не можу згадати
що відчуваю
(увага відбій повітряної тривоги)
і виношу себе за дужки
Ія Ківа
19.
Харківський час
У далеких примітках
історії важкої війни
ми зустрілися з нею
на темній тиловій вулиці
в неясному очікуванні автобуса,
як це буває в такі часи.
Мало що нас єднало,
крім короткої,
мов липнева пляшка води,
розмови.
Тоді наше з нею
рідне місто Харків
росіяни взялись обкидати ракетами
рівно о 23 годині
навіть жартували, що
23 година за харківським часом
може настати
в будь-якому місті й селі,
будь-коли,
миті тієї, як туди
прибуде російська ракета.
А тепер раптом усе зсунулось,
ракети почали літати
о четвертій ранку,
хронометри харківського часу
перевелися,
коліщатка під циферблатом
ковідно хрипіли.
Вона стискала в руці ручку,
хоч і не писала
нічого,
й сказала:
“Ненавиджу їх!
Із кожним ударом все більше!”
Я мовчки кивнув,
якась машина фарами
показала на великій порожній
стіні автостанції
короткий чорно-білий фільм.
“Ні, – говорила вона, – ти не розумієш,
за що я ненавиджу їх”.
“Ну як, не розумію?
Смерті, руїни, страшні рани міста,
а якщо ще хтось із твоїх…”
“Я ненавиджу їх –
бо скільки вже всього розбили:
лікарні, трамваї, парки,
церкви, університети,
але ніяк, сволоти,
не влучать у мою школу!”.
І вона посміхнулась,
освітивши своєю посмішкою
нічну вулицю.
Я помітив навіть,
як з-під липи летіла
жовта зеленоока муха –
до війни мені таких
не траплялося.
Олег Коцарев
20.
***
я у часи війни боялась двох речей —
це втратити тебе і блискавки із громом.
я з неспокійних хмар не зводила очей —
сповіщення сирен чекала несвідомо.
лякалась. ти казав: «не бійся, це лиш звук
це точно не прильот. це березнева злива»
і ти ховав мене у бункер з теплих рук —
напевно відчував, що я така вразлива.
нічний липневий дощ розріджує етер.
гримить суворо грім, а у кімнаті — тиша.
кого би ти в грозу не обіймав тепер,
я вірю, що вона хоч трохи сміливіша.
Дар`я Лісіч
21.
***
я війни не хочу. рано ще вмирати.
після перемоги — їдьмо у Карпати?
там нема сирени. там нема тривоги.
там блукають в хащах стежки та дороги.
там гірські вершини зазирають в хмари
може й серед лісу ще живуть мольфари.
там щоночі зорі світять, як скажені.
там нема тривоги, там нема сирени.
молоко щоранку — це тобі не лате.
після перемоги — їдьмо у Карпати?
22.
Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.
Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.
Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.
Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.
Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.
Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати немає кого, вона засинає.
Сергій Жадан
23.
***
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами,
та ще й у всьому звинувачувати нас!
Ліна Костенко
24.
Можна тільки виїхати
В’їзд до шостої заборонено — комендантська година.
Зброю перевозите? Скло опустіть, будь ласка!
І раптом замовкаєш — на задньому сидінні дитина
спить, заслинена, обійнявши рудого песика.
«Їду по маму, я вчителька музики із Варшави».
«Дружин і дочок до словацького кордону возили».
«Відвозив дітей в Угорщину, ось люди передали ящик кави,
сам завтра записуюся у збройні сили».
«Шістнадцять годин у дорозі, ждуть родичі на вокзалі».
«Стояв на кордоні тринадцять годин».
«До кордону підвозив своїх, не знаю, що далі…»
«Мушу приготувати церкву для чотирьох родин».
Ви знаєте, що зараз в місто не можна?
Автівок не меншає, як у біблійній притчі про хліб і рибу —
нажруться ними тривога, розконцентрація, втома — кожна
он на мішках з піском світять ліхтариками — перевіряють типу.
Ранок сіріє, ніби дев’ятиповерховий панельний будинок —
вперся у стіну і стій — остання зупинка.
Небо, небо початку весни, який тобі здійснити вчинок,
аби не нагадувати купу бетону від розбомбленого будинка.
Після шостої нічого не змінюється, за годину кінець зміни.
Приходиш коло восьмої, коли вона встає, перевіряє чати…
і просиш лягти поряд,
потримати стіни —
приспати.
Мирослав Лаюк
25.
Колискова
Поки співаєш їй колискову,
Ці літаки вже летять із Пскова.
Хлопці летять рятувати твій край:
Змирись, піддайся – або вмирай.
Хлопці належать до великої нації.
Цій нації найліпше вдаються руйнації,
Урочисті атракції, експроприації,
Терористичні акції.
А ти співаєш, співаєш, як дощик іде,
Де ж ти, мій котику, де,
За які поля, за які моря
За тобою бігтиму я –
Туди де щедра, родюча земля,
І де
Ніде
Злих немає людей.
Людей не існує, ти точка на карті,
Координати у їхніх наказах.
Знай, вони тебе знайдуть в басейні
В бібліотеці, в театрі, в музеї.
Вони завдадуть тобі трохи путіна,
Тільки ж не плутай путіна з пушкіним.
Будуть глаголом палити серця,
Звільнятимуть до кінця.
А ти співаєш, співаєш, як скаче коник,
Як калатає самотній дзвоник.
Мамо, по кому ж він калатає,
Мамо, ти знаєш?
Звісно, знаю.
Спи-засинай, а завтра на ранок
Видалять зі стіни уламок,
Дах перестелять,
Засклять віконце.
Спи, моє серце,
Спи, моє сонце.
Сонце сідає, де можна сидіти
І не дивитись на напис: «ДІТИ».
Падають зорі на наші міста.
Загадуй бажання, рахуй до ста.
Те, що промовлено в темряві ночі,
Втілиться точно, хочеш не хочеш.
Те, що наспівано, те, що не змовлено,
Поглядом, доторком, видихом змореним,
Пострілом, вибухом, сміхом, сльозою –
Втілять, засіють люди – не зорі.
Стане склепіння над головою
Небом безкраїм, а не сувоєм.
Плити на грудях – легше пір’їни.
Доброго ранку, ми з України.
Володимир Арєнєв
Вірші, які ви прочитали – це лише малий внесок у скарбницю сучасної української поезії. Вони об’єднані любов’ю до України та її народу, а також мріями про мирне небо і щасливе майбутнє.
