Максим Рильський – один із найвидатніших українських поетів, чиї вірші вражають своєю глибиною і красою. Його творчість охоплює теми кохання, природи та рідної України, передаючи найтонші відтінки емоцій і почуттів. У цій статті ми розглянемо його найкращі поетичні твори та дізнаємося більше про життя цього талановитого митця.
Коротка біографія
Максим Тадейович Рильський (1895-1964) – видатний український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, академік АН УРСР. Народився 19 березня 1895 року в Києві. З ранніх років він захоплювався поезією, музикою та літературою. У 1920-х роках Рильський був членом мистецького угруповання “неокласиків”, яке зазнавало гострої критики за “декадентство” та “відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя”. Після арешту НКВС у 1931 році та ув’язнення, творчість Рильського зазнає змін. Він змушений був проголошувати активне сприйняття радянської дійсності, аби уникнути репресій. Незважаючи на цензуру та офіційні обмеження, Рильський зумів створити багато незалежних від політики творів, які пережили його час.
За своє життя Рильський написав 35 збірок поезій, 4 книги ліро-епічних поем, багато перекладів з різних мов, а також наукові праці з мовознавства та літературознавства.
Він був ушанований багатьма нагородами. Максим Рильський помер 24 липня 1964 року і похований у Києві на Байковому кладовищі. Максим Рильський – один з найвидатніших українських поетів XX століття, який збагатив українську літературу щирими емоціями, глибокими роздумами та майстерністю слова.
Пейзажна лірика Рильського
Дощ
Благодатний, довгожданий,
Дивним сяйвом осіянний,
Золотий вечірній гість
Впав бадьоро, свіжо, дзвінко
На закурені будинки
Зголоднілих передмість.
Відкривай гарячі груди,
Мати земле! Дощ остудить,
Оживить і запліднить,-
І пшеницею й ячменем
Буйним повівом зеленим
Білі села звеселить.
***
Осінь-маляр із палітрою пишною
тихо в небі кружляє,
осипає красою розкішною.
Там розсипа вона роси сріблисті,
Там тумани розливає,
Ліс одягає у шати барвисті.
Ліс обливає кольорами дивними,
Ніжно сміється до вітру,
Грає цілунками з ним переливними.
Фарби рожеві, злотисті, червоні,
Срібно-блакитне повітря…
Ніжні осінні пісні тиходзвонні!
***
Люби природу не як символ
Душі своєї,
Люби природу не для себе,
Люби для неї.
Вона — не тільки тема вірша
Або картини,—
В ній є висоти незміримі
Й святі глибини.
У неї є душа могуча,
Порив є в неї,
Що більший над усі пориви
Душі твоєї.
Вона — це мати. Будь же сином,
А не естетом,
І станеш ти не папіряним —
Живим поетом!
***
Поле чорніє. Проходять хмари,
Гаптують небо химерною грою.
Пролісків перших блакитні отари..
Земле! як тепло нам із тобою!
Глитає далеч. Річка синіє.
Річка синіє, зітхає, сміється…
Де вас подіти, зелені надії?
Вас так багато — серце порветься!
***
Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві.
Яке там біса горе,
Коли серця у нас живі?
Високі айстри, небо синє,
Твій погляд, милий і ясний…
Це все було в якійсь країні,
Але не знаю я, в якій.
Що з того, що осіннім чарам
Прийде кінець? Але в цю мить
Баштан жовтіє понад яром,
Курінь безверхий ніби спить,
І гнеться дерево від плоду,
І не страшний, моє дитя,
Нам час останнього походу
Без вороття — без вороття.
Сільський сонет
Хвилюється широкий лан зелений,
Волошки, ніби зіроньки, блищать,
На тонких стеблах крапельки студені
Минулого дощу веселчасто горять.
І дівчина, обсипана квітками,
Іде, немов пливе лебедонька в воді,
І грають променистими вогнями,
Неначе квіти, світлі очі молоді.
Вони до мене так привітно сяють,
Що в серці стиха струни золоті дрижать,
І знов пісні мої пливуть, лунають.
В там, в гаю, — пташки дзвенять, дзвенять,
І щастя на душі, і тихий спокій…
Хвилюється і грає лан широкий.
Мені снилось
Мені снилось: я мельник в старому млині…
Уночі затихають колеса.
Я не сплю. Часом качка в повітрі дзвенить
Чи кажан проти місяця грає.
У млині щось гризуть і смакують щурі,
Під колесами падають краплі…
Щука кинеться десь, і півсонний ситняг
Заспокоїтись довго не може.
Десь підвода далека в полях гуркотить.
Хто, куди та для чого прямує?
Зірка пада ясна і дугу розкида
На широкому темному небі.
***
Молочно-сині зариси ланів,
Сніг на листках — а листя ще зелене!
Я вийшов, я покинув сутерени,
Назустріч снігу голову відкрив.
Нарешті, що таке любов для мене?
Чи полюбив — це значить загубив?
Хіба немає світа і світів
Поза лицем зрадливої Гелени?
Так: військо превеселе я зібрав,
Та поведу це військо не на Трою.
Хай тужиш ти — хай плачеш ти за мною.
Я новий обрій серцем угадав,
Я віддаюся вільній переміні,
Я полюбив поля молочно-сині.
***
Спинилось літо на порозі
І дише полум’ям на все,
І грому гордого погрози
Повітря стомлене несе.
Умиється зелене літо
І засміється, як дитя, —
Весни ж і весняного цвіту
Чи я побачу вороття?
Чи весняні здійсняться мрії?
Чи літо не обманить їх?
Чи по степу їх не розвіє,
Мов пух на вербах золотих?
***
Цвітуть бузки, садок біліє
І тихо ронить пелюстки,
Напівзабуте знову мріє,
Як помах милої руки.
У небі вітер кучерявий
Колише теплую блакить,
І на землі гойдає трави,
І затихає, й знов шумить.
І раптом схоплює на крила
Хвилясті співи журавлів, —
І давня казка, вічно мила,
Зринає крізь хвилястий спів.
Вірші Рильського про кохання
Моїй Леонорі
Ні, тебе нема, нема на світі,
Ти з’явилася у ніч осінню,
І уста твої, уста напіврозкриті
Я зустрів побожно, як святиню.
Ти з’явилась тихо, щоб мене збудити,
Блиснуть і розвіятися тінню,
І навіки в серці спогад полишити
Про солодку ніч, ясну і синю.
Пропливають чисті образи жіночі,
В їх я відблиск — відблиск твій — шукаю…
Ті ж уста, ті ж незглибимі іскри-очі,
А чогось нема. Чого? Не знаю.
І колише серце вічний біль та мука…
Ні, тебе нема на світі, білорука!
Моя царівна
Тобі одній, намріяна царівно,
Тобі одній дзвенять мої пісні;
Тобі одній в моєму храмі дивно
Пливуть молитви і горять огні.
Моє життя веде мене нерівно —
То на вершини, то в яри страшні, —
Та скрізь душа співає переливно
Про очі безтілесні і ясні.
У городі, де грають струни п’яні,
Де вічний шум, де вічна суєта,
Я згадую слова твої неждані.
І серед поля, на яснім світанні,
Коли ще сном охоплені жита, —
Душа тебе, тебе одну віта.
***
Любов чи ні – не знаю…
Тінь, смуток, тишина,
Ніде життя немає,
На світі ти – одна.
Колись було – чи снилось…
Забулось – чи пройшло…
В душі давно згубились
Людське добро і зло.
У тьмі сіріють віти.
Ні руху, ні людей…
Одно лиш є на світі:
Огонь твоїх очей.
Поцілунок
У темній гущині її я наздогнав.
Вона, вже лежачи серед пахучих трав,
Руками пружними од мене одбивалась.
Нарешті стишилась — і дивне диво сталось:
Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
Мов квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: “Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче”.
***
Яблука доспіли, яблука червоні!
Ми з тобою йдемо стежкою в саду.
Ти мене, кохана, проведеш до поля,
Я піду — і, може, більше не прийду.
Вже-я любов доспіла під промінням теплим,
І її зірвали радісні уста,-
А тепер у серці щось тремтить і грає,
Як тремтить на сонці гілка золота.
Гей, поля жовтіють, і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить-
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись той, хто вмів любить.
Вірші Рильського про Україну
Рідна мова
Як гул століть, як шум віків,
Як бурі подих, – рідна мова,
Вишневих ніжних пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів,
Життя духовного основа.
Цареві блазні і кати,
Раби на розум і на вдачу,
В ярмо хотіли запрягти
Її, як дух степів гарячу,
І осліпити, й повести,
На чорні торжища, незрячу.
Хотіли вирвати язик,
Хотіли ноги поламати,
Топтали, під шалений крик,
В’язнили, кидали за грати,
Зробить калікою з калік
Тебе хотіли, рідна мати.
Ти вся порубана була,
Як Федір у степу безрідний,
І волочила два крила
Під царських маршів тупіт грізний, –
Але свій дух велично грізний
Як житнє зерно берегла.
Мужай, прекрасна наша мово,
Серед прекрасних братніх мов,
Живи, народу вільне слово
Над прахом царських корогов,
Цвіти над нами веселкова, –
Як мир, як щастя, як любов!
Солов’ям України
В розлуці з вами, солов’ї Вкраїни,
Так ниє серце, що аж сміх бере
З самого себе. Хоч воно й старе,
А в рідний край, як в юність давню, лине.
Дива Версаля, Лувру красота
Та й Ейфелева башта не поможе.
Воно, звичайно, гостеві негоже
В Парижі думать про свої міста,
Про Лохвицю, про Миргород, про Сквиру,
Про Голосіївський веселий гай,-
Булонський ліс, поете, споглядай,
Подібний i до раю, і до виру!
Тут люди приязні. Навкруг рясні
Стоять сади, платани і каштани,
Та шелест верб у пам’яті не тане,
Вія ще чутніший тут, на чужині.
Ти груди краєш поглядом дитини,
Печеш і мучиш, рідний краю мій,
П’яниш, як жоден на землі напій…
Тужу за вами, солов’ї Вкраїни!
Мова
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно в ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
Прислухайтесь, як океан співає –
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово – це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бійтесь заглядати у словник:
Це пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля,
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад.
Його творчість зачаровує своєю красою і глибиною, нагадуючи нам про важливість любові, природи та рідної землі. Через поезію Рильського ми можемо відчути велич і багатогранність світу, сповненого почуттів і краси. Його спадщина продовжує жити в наших серцях, надихаючи нові покоління любити та цінувати все, що нас оточує.
