Павло Тичина народився 15 січня 1891 року на Чернігівщині. З ранніх років він захоплювався співом та літературою. Навчаючись у Чернігівській духовній семінарії, він почав писати вірші, а вже в 1912 році його перший твір був опублікований. У 1913 році Тичина переїхав до Києва, де навчався в комерційному інституті, працював бухгалтером, а також писав вірші та публікувався в журналах. Він активно брав участь у національно-визвольному русі 1917 року.
Перша збірка віршів Тичини “Сонячні кларнети” вийшла друком у 1918 році. Згодом він став одним із найвідоміших українських поетів, видавши багато збірок, таких як “Земля і сонце” (1920), “Панама” (1927), “За 30 років” (1948) та інші. З глибиною душі Тичина оспівує рідну землю, її красу, багатство історії та культури. Інтимна лірика Тичини – це гімн коханню, щирому та всепоглинаючому. Він оспівує красу коханої, ніжність та глибину почуттів.
Окрім творчості, Тичина брав активну участь у громадському житті. Він був членом літературних організацій “Харт” та ВАПЛІТЕ, обіймав посаду міністра освіти УРСР (1943-1948), а також був головою Верховної Ради УРСР (1953-1959).Павло Тичина помер 16 вересня 1967 року в Києві. Він залишив нам багату творчу спадщину, яка й досі вражає своєю щирістю, глибиною думки та майстерністю слова. Його вірші й досі вивчаються в школах та університетах, а його ім’я по праву займає одне з перших місць серед найвидатніших українських письменників.
Вірші про Україну
Я утверждаюсь
Я єсть народ,
якого Правди сила!
Ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила!
— а сила знову розцвіла.
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Московіє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів,
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Ти думала — тобою весь з’їдаюсь?
— та, подавившись, падаєш в траву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила,
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила!
— а сила знову розцвіла.
Сини мої, незламні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,
— ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей з ярма спішіте визволять!
На слобожанських нивах, на подільських,
на Чорнім морі
я прошу, молю! — вбивайте ворогів,
злодюг кремлівських, вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Повстань! І з ран — нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яке зерно! росиця!
Ну як не сіять? Як відсіч ворогу не дать!
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу.
Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи загудуть…
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила!
— а сила знову розцвіла.
Кремлівська гнидь, тремти!
Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову!
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу!
Блакить мою душу обвіяла
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав —
Добридень я світу сказав!
Струмко серед гаю, як стрічечка.
На квітці метелик, мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля —
Добридень тобі, Україно моя!
Пам’яті тридцяти
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих…
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
Слово
А Вкраїни ж мова —
Мов те сонце дзвінкотюче,
Мов те золото блискуче,
Вся і давність і обнова —
Українська мова.
Розквітай же, слово,
І в родині, і у школі,
Й на заводі, і у полі
Пречудесно, пречудово —
Розквітай же, слово!
Хай ізнов калина
Червоніє, достигає,
Всьому світу заявляє:
Я — країна Україна —
На горі калина!
Україно моя, моя люба Вкраїно
Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —
Чи про все те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, —
Чим тебе заспокою я — бідна людина, —
Скажи, моя люба Вкраїно, Вкраїно моя!
Не знаю і сам я, за що так люблю
Не знаю і сам я, за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою?
За що так кохаю? І що у їй є? —
Нещасний народ, його гірке життє:
Темнота та голод… Ох, ліпше мовчать!
За що ж так любити, за що так кохать?
Не знаю, не знаю! — але я люблю,
І сили свої всі я їй віддаю.
єй пісні складаю, веселі, сумні,
Молюсь за її… Але ж чудно мені,
Що й сам я не знаю, за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою…
Вірші про кохання
Я сказав тобі лиш слово
Я сказав тобі лиш слово —
Вколо ж шум який піднявся:
В небі сонце задзвеніло,
Гай далекий засміявся.
Подививсь я в твої очі.
Стиснув руку в любій муці.
Білі гуси ген за ставом
Розлетілися по луці…
Заглянув я в твою душу.
До серденька притулився.
Бачу — вишні розцвітають.
Чую — тихий спів полився.
Ах, це десь весна танцює,
Розтопивши білу кригу! —
Переповнений любов’ю,
Я одкрив кохання книгу.
Десь на дні мого серця
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Я ішов від озерця.
Ти сказала мені: “Будь здоров!
Будь здоров, ти мій любий юначе!..”
Ах, а серце і досі ще плаче.
Я ішов від озерця…
Десь на дні мого серця
Заплела дивну казку любов.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова — співучий струмок.
Ніч зірки посвітила.
Шепчуть вітру квітки: гей, в танок!
Повінчайся з туманами ночі.
Тихо так опівночі.
Ніч зірки посвітила.
Говори, говори, моя мила:
Твоя мова — співучий струмок.
***
Душа моя — послухай! —
Як яблуня в цвіту.
Моє життя, — кохана, —
Мов срібнотканий сон.
Життя моє — молитва
Всевладниці Красі,
Горіння — розцвітання
В огні квіток-думок.
Я стежу за хмарками,
Ловлю їх світлий сум.
Ах, серце ж те все в пісню
Чудову переллє!
Як ніч розкриє книгу —
Я радо йду в свій храм.
А в нім лиш зорі, зорі,
А в нім поля, поля…
Мов жрець, той жрець — послухай! —
Молюсь, горю в огні.
Бо на душі, — кохана, —
Одно: люблю, люблю…
Зоставайся, ніч настала
— Зоставайся, ніч настала,
Все в тумані-молоці. —
Спать мене поклала Тала
На дівочій руці.
Щось питає, обіймає
Чисте, біле, молоде…
І світає й не світає,
Тільки ранок не йде.
Ой ти ранку, любий сонку,
Треті півні голосні!
Взяв дівчину беззаконку
На двадцятій весні.
Встала Тала в білій льолі:
— Ну, приходь же, жду вночі, —
За вікном шумлять тополі,
Журавлині ключі…
***
З Кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став –
(Мамуровим муром…)
Пливуть тужіння угорі.
(Вернися з сміхом-дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі –
(Кучерявим дзвоном…)
Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги –
(Мармуровим муром…)
Самотня ти, самотній я.
(Весна! – світанок! – вишня!)
Обсипалась душа твоя –
(Вранішняя вишня…)
О панно Інно…
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив…
***
Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
“Я твій” — десь чують дідугани,
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
Пляж
З гори вона збігла і гола лягла, —
не знає, не знає, не знає чому —
Жагуче коліна сумні розвела
і сонце приймає, як мужа.
Такі хвилеводи, така ряботінь, —
здається, здається, здається, от-от! —
тінь — та й немає, самії сліди:
риба дугою-стрілою з води…
Невже це було колись: банда… пожар…
Її ґвалтували і кинули в жар…
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
О як вона вирвалась. кинулась в бір, —
і бігла, і бігла. і бігла, — о жах! —
Куди не погляне — оскалений звір.
і небо у чорних кривавих слідах…
Був мертвий і дикий і проклятий час,
як десь вона впала вночі у траву.
тепер вже не знаю ні націй, ні рас:
свободу людей своїм богом зову!
І буду боротись. і буду іти
в новії нерабські незнані світи.
Які ще раби. які ще раби!
Море, о море, ти полюби.
Та море хвилює, та море будує:
в нім стільки проклятих отих надбудов —
Любов моя чиста, любов незгасна,
невчасна, сучасна, прекрасна любов!
На світанню
Із води, із океана
там вона далеко вийшла.
І такеє в неї видно —
одірватися не можу.
Підняла вона коліно —
щоб на камінь стати вище.
І такеє в неї видно —
одірватися не можу.
Мову пісні Калевалі,
вітер в лоно їй повіяв,
зарожевив знизу перса,
почорнив оте, що видно.
І лягла вона розкрито,
головою десь за море.
В небо промені – коліна
божевільно ще дівочі.
І настала ніби тиша,
ніби злотне плюскотіня.
Зараз, зараз я побачу,
як рождатиметься сонце.
Вірші про природу
Вийшли вранці ми
Вийшли вранці ми.
Дивне місто проти сонця!
Всі взолочено віконця…
Ні, такої ще зими
Не стрічали ми.
Проти сонця дим,
Проти зимнього патлатий,
Що з труби зверта від хати,
Й понад садом молодим
Тане, тане дим…
Ох, яка ж краса!
Сад увесь убрався в іній,
Проти сонця він – як синій.
Гілля до землі звиса, –
Ох, яка ж краса!..
А я у гай ходила
А я у гай ходила
По квітку ось яку!
А там дерева — люлі
І все отак зозулі:
— Ку-ку!
Я зайчика зустріла.
Дрімав він на горбку.
Була б його спіймала,
Зозуля ізлякала:
— Ку-ку!
Вітерець торкнув дуби
Вітерець торкнув дуби —
Й ті зашелестіли.
Позлітались голуби,
Нам завуркотіли.
Вгору сонечко підбилось,
На усіх нас задивилось.
Гаї шумлять
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
Іздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене
мов ластівку.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика
***
Інакше плачуть хмари і стогне буйний вітер:
В їх горі щира кротість і саможертви зміст.
Чи нам же розгадати природи риси літер? —
Людина і в стражданні страждаючий артист.
Інакше гнуться лози і журяться тумани.
Мовчать одвіку гори зовсім не так, як ми.
В нас болі — на престолі! — б’ють в рани,
як в тимпани,
А їхні світлі жалі — скрижалі долам тьми.
Ридма ридають хвилі, а морю пишуть ріки,
Що води їх сміються від сонця і вітрів…
Як тихо лебедіють до місяця осики —
Щоби й не потривожить поснулих бур’янів!
О скільки у природи немудро-мудрих літер!
О скільки у природи невміння прочитать…
Інакше плачуть хмари, інакше стогне вітер:
єх океани — рани, — мов крапельки, мовчать.
Дощ
А на воді в чиїйсь руці
Гадюки пнуться… Сон. До дна.
Війнув, дихнув, сипнув пшона —-
І заскакали горобці!..
— Тікай! — шепнуло в береги.
— Лягай…— хитнуло смолки.
Спустила хмарка на луги
Мережані подолки.
***
Світає…
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В туман загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.
Вже дніє поволі…
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Світає…
Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.
Лиш птах десь озвався спросоння ліниво,
Та пень обгорілий, мов піп на могилі,
“Безсмертний, помилуй!” — кричить мовчазливо.
Видніє щохвилі…
Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.
Світає…
Проміннями схід ранить ніч, мов мечами.
Хмарки золоті поспішають на битву
Безмовні тумани тремтять над полями,
І з ними стаю я на ранню молитву:
О зглянься над нами!
За що нас Ти раниш у серце мечами?
Туман
Над болотом пряде молоком.
Чорний ворон замисливсь.
Сизий ворон задумавсь.
Очі виклював. Бог зна кому.
А від сходу мечами йде гнів!..
Чорний ворон враз кинувсь.
Сизий ворон схопився.
Очі виклював. Бог зна кому.
Не дивися так привітно
Не дивися так привітно,
Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.
Не милуй мене шовкове,
Ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні погожі.
На схід сонця грають грози —
Будуть знову сльози!
Встали мати, встали й татко:
Де ластовенятко?
А я тут, в саду, на лавці,
Де квітки-ласкавці…
Що скажу їм? — Все помітно:
Яблуневоцвітно.
Ой, не крийся, природо…
Ой, не крийся, природо, не крийся.
Що ти в тузі за літом, у тузі.
У туманах ти сниш… А чого так сичі
Розридалися в лузі.
Твої коси від смутку, від суму
Вкрила прозолоть, ой ще й кривава.
Певно й серце твоє взолотила печаль,
Що така ти ласкава.
А була ж ти — як буря із громом!
А була ж ти — як ніч на Купала…
Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. —
Тільки зірка упала…
Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі… О ридай же, молись:
Ходить осінь у лузі.
Творчість Павла Тичини – це неоціненний скарб української літератури. Його вірші й досі актуальні, адже вони торкаються вічних тем: любові, життя, смерті, краси природи та патріотизму.
